13 листопада 1889 року на хуторі
Чечва поблизу містечка Грунь на Полтавщині в селянській родині – сімнадцятеро дітей!-
народився Павло Михайлович Губенко, щоб увійти і в духовну пам'ять народу
неповторним усміхом Остапа Вишні.
Змалечку всі в родині привчалися до роботи, знали нестатки, особливо коли залишилися без батька (помер у 1909 р.), але жили дружно. Старші навчали менших проходженню всіх «класів» селянського життя. Сміх і жарт допомагав долати труднощі, яких на долю Губенків випало чимало.
Письменник з любовною усмішкою згадує про щирі, довірливі взаємини матері і дітей:
— Скільки це є вже, дітки, як наш батько помер?
— Та вже, мамо, літ із десять.
Замислиться було матуся і прокаже:
— Це б у вас іще було братів та сестер штук із шестеро. А в мене б усього було б діточок... Скільки, дітки?
— Двадцять троє, мамо.
— Еге ж. Двадцять троє.
За три роки хлопець закінчив місцеву початкову школу, а згодом
двокласну Зіньківську. Отримав свідоцтво, яке давало право зайняти
посаду поштово-телеграфного чиновника. Павлові минав лише тринадцятий
рік, вчитися хотілося далі, а дома ж іще дванадцятеро дітей. Хлопець
просив віддати його до Глухівської вчительської семінарії, та не було
коштів. Мати повезла його до Києва, де на казенний кошт вчилися діти у
військово-фельдшерській школі і де вже вчився найстарший брат. Павло
закінчив школу успішно, деякий час працював фельдшером. Однак наміру присвячувати своє життя медицині у юного Губенка не було.
Він активно зайнявся самоосвітою, захоплювався літературою і в 1917 р.
вступив на історико-філологічний факультет Київського університету.У листопаді 1919 р. почав друкуватися в газетах, завдячуючи цим, найперше, дружньому і зацікавленому ставленню Василя Блакитного та Сергія Пилипенка до талановитої творчої молоді.
На початку тридцятих Остап Вишня був одним з найулюбленіших і найпопулярніших письменників в Україні. На жаль, саме, тоді наставав страшний час доносів, ярликів, наклепів і відповідно — репресій. Не оминуло лихо і сім'ю Губенків.
Перебуваючи на засланні, Остап Вишня деякий час завідував медпунктом як людина, що мала медичну освіту. У цьому закладі не було ніяких ліків, крім «Зеленки». А люди зверталися з виразкою шлунку, головним болем, О. Вишня лікував їх сміхом: розкаже анекдот, смішну бувальщину, дивись, посміється чоловік — і вже легше йому стане.
Кажуть, що матір Остапа Вишні, як родичку репресованих, теж вивозили в товарному вагоні на висилку. Вдома залишилися малолітні діти, яких могли забрати в дитячий будинок. Не маючи паперу, мати написала на ганчірці прохання до людей, щоб повідомили у Київ сестрі — хай та забере дітей. Записала адресу й викинула шматину на колію. Як не дивно, люди знайшли й виконали прохання. Діти були порятовані (у ті часи і до дітей репресованих ставилися так само жорстоко — розкидали по всіх усюдах, міняли прізвища, примушували відмовлятися від батьків, тримали як злочинців).
Нещаслива доля значної частини доробку великого гумориста: після 1933 року всі його книжки були вилучені з бібліотек, жоден твір не перевидавався протягом 23 років. Тим-то й зумовлена та сумна обставина, що читачі й досі, через багато десятиліть по смерті письменника, не уявляють у повному обсязі творчість видатного майстра.
Попри всі нещастя, втрати, слідчі ізолятори, заслання, підконвойні команди, доля Остапа Вишні все ж щаслива тим, що сам народ поклав собі за обов’язок нести його славу у віки.
"Моя автобіографія", "Отак і пишу", "Перший диктант", "Богодухівська голова", "Ізюмська свиня", "На себе глядя...", "Федько Зошит", "Геометрія", "Дикий кабан, або вепр", "Зенітка" та багато інших гумористичних мініатюр для тебе, читач, в нашій бібліотеці!
У кожному творі видатного гумориста - порція сміху, доброти і отимізму.
Немає коментарів:
Дописати коментар